Білі ГорватиКремлівська спецоперація «Татарський Конотоп»
Одним з основних завдань інформаційно-гібридної війни, яка вже довгий час ведеться проти України нашою північною сусідкою, є намагання за допомогою серії маніпуляцій кардинально змінити світогляд українців у потрібному для агресора напрямку, з подальшою перспективою повної відмови від історично-культурної самобутності та заміною на ідеологічні напрацювання, які нав’язує країна-окупант. Такі інформаційні спецоперації, котрі потребують величезного часу і ресурсів, традиційно вважаються найвищим рівнем пілотажу в роботі розвідувальних структур. Останнім часом ми можемо спостерігати одну з таких спецоперацій, а саме спробу реалізації нового кінопроекту, пов’язаного з Конотопською битвою.
Наступного року все українство буде відзначати 370-ту річницю звитяжної перемоги гетьмана Івана Виговського над московськими окупантами під Конотопом (8-10 липня 1659 року), в якій українська армія вщент розгромила загарбницькі російські війська. Конотопська битва була й залишається одним із славних символів національно-визвольної боротьби українського народу, засвідчуючи високий моральний дух і рівень військового мистецтва українського війська, прикладом для майбутніх поколінь. Конотопська битва уже самим своїм фактом руйнувала міфи про споконвічну й непорушну дружбу між українським та російським народами, про одностайність українського народу в підтримці Переяславської ради 1654 р., про загальнонародне прагнення українців до «воссоєдінєнія». Мало того, вона нагадувала російським великодержавним шовіністам про найбільшу в історії Росії другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. поразку російської армії — поразку саме від українців. Для імперської свідомості вона була аж надто болючою. Тому Конотопська битва всіляко замовчувалася, а коли й згадувалася, то скоромовкою і відверто вороже, тенденційно, аж до прямих фальсифікацій.
Згідно історичних концепцій царських часів це взагалі була битва не козаків і московитів, а кривавий напад кримської орди, яка із засідки накинулась на «мирні» російські війська, а між українцями і московитами насправді ніякої ворожнечі ніколи не було («ми «єдіний народ», але нас постійно хтось сварить»). В цьому легко можна переконатися, відкривши російський сегмент Вікіпедії чи почитавши будь-яку російську наукову літературу на цю тему. Цікаво, що за подібною логікою кремлівські борзописці намагаються оголосити нинішню агресію Москви проти України нічим іншим, як наступом на Росію «амеріканской воєнщіни і агресівного блока НАТО».
Сьогодні ми спостерігаємо спробу за рахунок грошей українських платників податків зробити чергову кінофальшивку, де згідно вищезгаданої кремлівської концепції, головними героями битви будуть не оборонці Конотопу чи козаки Івана Виговського, а кримська орда хана Мохамеда Гірея ІV. Викликає тривогу, що для того, аби зреалізувати такий план, комісія Держкіно минулого року за надуманими приводами відмовила в фінансуванні патріотичного сценарію про Конотоп авторства Олеся Бійми.
Натомість основним претендентом на ці кошти активно просувають продюсера з Москви, що «пригрівся» в Києві, Єгора Олєсова, відомого своїм пропагандистським художнім фільмом «Битва за Севастополь», яку в український прокат пустили, замаскувавши, під цнотливою назвою «Незламна».
Про цей фільм варто кілька слів сказати окремо. В ньому зображені подвиги дочки майора НКВД Людмили Павліченко (дівоче прізвище Бєлова), яка в студентські роки вступила на курси снайперів і під час війни вбила 309 німецьких солдатів, захищаючи «город русской слави Севастополь» от «фашистов» Цікаво, що у фільмі німців чомусь постійно називають фашистами, хоч навіть дітям відомо, що фашизм був в Італії, а в тогочасній Німеччині – націонал-соціалізм, який дуже нагадував соціалізм радянський. До слова, з початком московської агресії в Крим і на Донбас кремлівська пропаганда охрестила «фашистами» українців. Незважаючи на те, що в Україні повним ходом йде процес декомунізації, у фільмі аж рябіє від комуністичної символіки, портретів катів України, Сталіна і Дзержинського, енкаведистських чинів і партробітників, які відверто героїзуються. Особливу відразу викликає демонстрація періоду 1937 року (коли повним ходом йшло винищення під корінь цвіту української інтелігенції): сита, задоволена життям більшовицька номенклатура, на кістках восьми мільйонів знищених Голодомором українців, радісно поспішає збудувати свій комуністичний рай. З метою широко розтиражувати меседж про «русскій город Севастополь» у міжнародному прокаті, у сценарій фільму була введена роль дружини президента США Елеонора Рузвельт, яка нібито так захоплювалась доблесною «Леді смерть», (саме таке прізвисько їй дали у США), що навіть запросила її в Сполучені Штати, а під час офіційного візиту до СРСР нібито навіть відмовилась зустрічатись із Хрущовим, прагнучи спершу завітати додому до «знаменитої» снайперки.
Цікаво, що цей фільм, який вийшов у 2015 році (!!!), після анексії Криму і вторгнення російських військ на Донбас, є спільним проектом Міністерства культури Російської Федерації і українського Держкіно (!!!). Мало того, студія «Кінороб» Єгора Олєсова, виявляється, є українським клоном російської фірми ООО «Кинодел», зареєстрованої в Москві.
Підсумовуючи, можемо стверджувати: за українські гроші, в час війни (!!!), незважаючи на процес декомунізації, зроблено відверто проросійський продукт і запущено як пропагандистську качку у світовий прокат. Цей висновок повністю підтверджують відгуки на фільм у російській пресі, де червоною ниткою проходить думка: «украинцы и россияне сняли один большой фильм, потому что мы, по сути, один народ». Тому вже не дивуємось, що сценарій фільму про найбільшу поразку Москви від українців Єгор Олєсов доручив писати не будь кому, а драматургу з Москви – Максіму Курочкіну.
Постать цього сценариста заслуговує, аби розповісти про нього детальніше. Уродженець радянського Києва, в 1987 році він вступає на історичний факультет Київського університету, який готував майбутніх комуністичних ідеологів-агітаторів. Після закінчення вузу йому довіряють викладати історію не деінде, а аж на комуністичному «острові свободи», під боком в оплоту імперіалізму США, тобто на Кубі Фіделя Кастро. Для будь-кого, знайомого з реаліями совка, таке призначення свідчить лише про активну співпрацю молодого історика зі спецслужбою, в іншому випадку наш герой поїхав би викладати історію кудись у далеку, глуху провінцію. Добряче підкувавши марксистсько-ленінською історією «кубінос партізанос», Курочкін прогнозовано опиняється в Москві, де й донині виступає під прикриттям драматурга чи сценариста, творячи там шедеври на кшталт скандального фільму з промовистою назвою «Водка, ебля, тєлєвізор». Зрозуміло, яку саме версію історії Конотопської битви може написати українцям такий «професіонал»…
Мало того, режисером на цей проект залучили режисера кримсько-татарського походження Ахтема Сеітаблаєва. Адже, за єзуїтським задумом кремлівських спецслужб, саме через нього можна буде найоптимальніше «пропхати» антиукраїнське трактування Конотопської битви у фільмі, пояснивши, що «це, мовляв, неупереджений татарський погляд на цю битву, який є відмінним від українського», «це вияв татарського патріотизму режисера» тощо. Крім того, Москва сподівається, що постать татарського режисера в поєднанні з антиукраїнським сценарієм, де основним переможцем Конотопської битві мають стати ординці кримського хана, після виходу фільму неминуче спричинить гострий конфлікт між українцями й татарами, чого вже давно добиваються кремлівські ляльководи.
Виглядає на те, що на Луб’янці хтось вже з нетерпінням потирає руки і вертить дірочки на кітелях і погонах, передбачаючи зорепад нагород і чинів за вдало проведену в Україні спецоперацію найвищого ґатунку. Але їм не слід забувати, що немає нічого таємного, що не стане явним. Адже в Україні, є ще чимало здорових патріотичних сил, які зроблять все від них залежне, аби не допустити реалізації цього кремлівського сценарію. Особливо слід задуматись комісії Держкіно на чолі з Пилипом Іллєнком. Заднім числом виправдатись, що вони нічого не знають, вже не вийде.
Василь Орленко
