Білі ГорватиПереглядаючи "Кіборгів"
Пристрілочний постріл по українській кіномафії. Мафія смертна! «КІБОРГИ»? Нарешті переглянув хай і короткочасно, та все ж нашумілий фільм «Кіборги» ( режисер-постановник - Ахтем Сеїтаблаєв, сценарист – Наталія Ворожбит).
Думаю, на нинішній день, це краще з того, що вийшло з донедавна взагалі безплідного лона Держкіна. Але , якщо це краще, то яке те гірше? Ще раз із сумом переконався, що супутній шум – це одне, а кіно – щось зовсім інше.
Подивившись, уже не дивуюся, що у ЗМІ то тут, то там мелькає думка, мовляв, народ, а особливо зарубіжна аудиторія, фільм, не зрозуміли.
Я теж належу до тих, хто не зрозумів того, що сподівався і мав право зрозуміти, і зрозумів те, чого не хотів.
Фільм зроблений, на жаль, за панівною в українському кіно схемою, породженою відсутніс-тю сучасної кінематографічної школи: потринділи (не хочу ображати ваш шляхетний слух характернішим словом) – постріляли, постріляли – потринділи, щоб після цього знову пострі-ляти. І ще трошки потриндіти. Триндять іноді навіть і патріотично.
Але біда в тому, що не завжди зрозуміло, про що і навіщо триндять, а стріляють так само, або й гірше та не цікавіше, ніж у тисячах тисяч інших фільмів.
А в кіно, щоб ви знали, є одна дуже неприємна для нетворчих людей умова.
Глядачеві наплювати, що в житті усі стріляють більш-менш однаково; в кіно ти вилазь зі шкіри, але мусиш показати ту стрільбу якось інакше, ніж її показували до тебе.
Ну, і триндіти постарайся не просто про те, що слина на язик наднесе, а, принаймні, так, щоб це рухало вперед сюжет. Інакше лишайся того кіно-ровера і йди вивча-ти матчастину.
Далі. Якщо на початку стоїть титрик, мовляв, засновано на реальних подіях, або щось в такому роді, а надто, коли я знаю, що якісь такі події справді були,то вимоги до фільму зростають тисячократно.
Я, як глядач, переглядаючи фільм, маю право очікувати і пережити таке ж емоційне потрясіння, яке переживав колись упродовж багатьох днів, слідкуючи за новинами з Донецького аеропорту та перепускаючи через серце бойові втрати його героїчних захисників.
Ба! Хлопці, які триндять (іноді навіть патріотично) і стріляють на екрані, нічого навіть віддалено подібного у мене не викликають.
Чому? А тому. що автори фільму не розуміють: мало більш-менш точно і правдоподібно відтворити реальні події. У житті просто, воно само себе розповідає, та так , що дух захоплює.
А в кіно ти мусиш створити драматургічну модель того життя – вибудувати захоплюючий сюжет, вплести у нього інтригу, тобто, з поступовим нарощенням інтересу розповісти цікаву історію, використовуючи для цього різні несподівані повороти, ходи і таке інше. Паралельно мусиш навчити начебто українських акторів, що українська мова вимагає дещо ширше розкривати рота, ніж російська (така одна з її особливостей), і слід вимовляти «що», а не «щьо» і не «шо». І тільки тоді вдячний і шляхетно «обманутий» глядач скаже: о, це ж так і було!
Прикро, але в переглянутих мною «Кіборгах» нічого такого не спостерігається. І останнє зауваження. Не тільки до авторів, а й до Держкіно. Букет моїх недоліків (прискіпливість, в’їдливість тощо) доповнюється неприємною й мені самому здатністю, переглядаючи фільм, разом з тим попутно визначати, скільки він коштує. Заявлений Держкіно бюджет «Кіборгів» - 47 млн.грн..
Не рахуючи можливих додаткових спонсорських на те на се. Те, що я побачив на екрані, коштує приблизно (у межах однопроцентної похибки) наполовину менше. Тепер, думаючи, чому не вдалося кіно, мимоволі міркую й про інше: куди ділася друга половина заявленого бюджету?
